Термін «акорд» добре знайомий кожному професійному музикантові. Дослідженням видів акордів займається особлива музична дисципліна, яка носить назву «гармонія».
Інструкція
Акордом прийнято називати загальноприйняту до вживання музичну одиницю, що представляє собою поєднання трьох нот, інтервал між якими складає терцію, то є три півтони. Таке визначення терміна з’явилося в 1732 році завдяки німецькому композитору і теоретику музики Йоганна Готфріда Вальтеру. Саме він запропонував замінити існувало в той час більш широке значення акорду як набору одночасно звучать нот на те, що відомо сучасним музикантам.
Крім класичних тризвуків нерідко зустрічаються і складніші акорди, які можуть нараховувати в собі чотири, п’ять чи сім звуків. Останні два, називаються, відповідно, нонаккорда і ундецімааккордамі, зустрічаються не дуже часто, особливо стосовно до простих композиціям, виконуваним на гітарі.
Найбільш поширені серед складних акордів поєднання чотирьох звуків — так звані септакорди. Три основні ноти в них відстоять в терцію один від одного, в точності як в звичайних тризвуку, а от четвертий звук виповнюється в септиму від третього.
Кожен акорд має так званий основний тон. Їм прийнято називати найнижчу ноту акорду. Також основний тон дає назву всьому акорду. Так, якщо тризвук представлено нотами «до», «ми» і «сіль» однієї октави, то й акорд буде називатися «до».
В кінці дев’ятнадцятого століття деякими музикантами робилися спроби замінити звичні терцевие акорди на квартовий, інтервал між нотами в яких складав не три, а чотири щаблі. Однак така зміна не набуло широкої популярності.
Тим не менш, сьогодні в музиці для додання твору додаткової забарвлення і індивідуальності нерідко використовуються дисонанси, а також так звані змішані акорди, відмінні за своєю структурою від класичних.
