Що таке есе

Що таке есе

Прочитайте чудове есе Володимира Набокова «Кембридж», і вам стане зрозуміло, в чому суть і відмінні риси цього літературного жанру. Есе не тільки передає нам якесь авторське знання про щось, а й почуття, переживання, ставлення письменника до того, про що він розповідає. Глибоко особистий підхід до теми, вільна композиція твору — ці головні ознаки роблять есе впізнаваним при читанні і будуть важливими орієнтирами при написанні твору в цьому жанрі.

Інструкція

Термін сходить до французьких (essai — проба, спроба) і латинським (exagium — зважування) коріння. Вважається, що кордони есе як жанру досить умовні і розмиті. Його можна назвати і авторської прозою, і записками, і начерками, і роздумами. Формою може стати розповідь, нарис, стаття, щоденник, мова, письмо, етюд, сповідь, проповідь, слово. Міні-твори в цьому жанрі мають ще одну назву — «скітце». Це швидше замальовка, розповідь-фрагмент, зупинене в слові мить буття, «моментальний знімок» стану душі.

У словниках жанр есе характеризується як невелике за обсягом прозовий твір у вільному викладі, в якому укладено індивідуальне враження і судження автора з приводу якоїсь події, явища, предмета. При цьому авторське слово не претендує на вичерпну трактування обраної теми, яка може бути взята зі сфери філософських і духовних пошуків, автобіографічних і історичних фактів, літературно-критичної та науково-популярної думки.

Примітно, що в XVIII-XIX століттях есе, як жанр, стає одним з провідних в англійській і французькій журналістиці. У розвиток есеїстики внесли помітний вклад Г. Гейне, Р. Роллан, Г. Уеллс, Б. Шоу, Дж. Оруелл, А. Моруа, Т. Манн. У Росії до жанру есе в XIX столітті зверталися А. С. Пушкін («Подорож з Москви до Петербурга»), А. І. Герцен («З того берега»), Ф. М. Достоєвський («Щоденник письменника»). У «Листах російського мандрівника» у Н. М. Карамзіна і «Записниках» у П.А. Вяземського також можна знайти ознаки есе. У XX столітті не обійшли увагою цей жанр В. І. Іванов, А. Білий, В. В. Розанов. Пізніше — К. Паустовський, Ю. Олеша, І. Еренбург, М. Цвєтаєва, А. Солженіцин, Ф. Іскандер.

У назві есе часто зустрічаються спілки «о», «або», «як». Так у творця жанру, французького філософа Мішеля Монтеня (друга половина XVI століття), знаходимо знамениті твори-есе «Про виховання», «Про чесноти», «Про прогнозах». У цьому жанрі створені «Розмова про Данте» О. Мандельштама і «Як читати книгу» І. Бродського.

У есе є багато особливих рис. У талановито написаному творі особливими фарбами грають цікаві деталі, несподівані і навіть парадоксальні повороти думки, дивують новизною асоціації. Заворожуюче діє на читача довірча інтонація автора-співрозмовника. На думку одного з дослідників, письменник і читач в есе «потискують один одному руку». Підкуповує і емоційність письмової мови, і віртуозне змішання в лексиці слів різних стилів — від високого до розмовного.

Автори есе — справжні майстри у використанні засобів художньої виразності: метафор, порівнянь, символів, афоризмів, риторичних питань, вміло підібраних цитат. Своє розуміння світу і свою позицію автор-герой есе ілюструє цікавими аналогіями, прикладами, паралелями, спогадами, і це збагачує художньо-естетичну та пізнавальну змістовність тексту. Образність, завжди збагачує розповідь, робить твір яскравим і мальовничим.

Багато письменників вибирають жанр есе, коли хочуть зобразити подію не в драматичному варіанті, а дати його емоційно забарвлену інтерпретацію — без вибудовування сюжету. При цьому твору може бути задана публіцистична спрямованість і гранично чітке вираження авторської точки зору та погляду на світ. Есе найбільш повно здатне відкрити для нас творчу особистість його творця, познайомити з його інтересами, самобутнім внутрішнім світом.